Masz tak wiele twarzy.
Po prostu nie rozumiem,
po prostu chcę cię spytać: 
dlaczego jesteś taka piękna!?
Dlaczego jest we mnie cała kupa dziwnych rzeczy,
Jakich ja nie rozumiem,
Jakich ja nie pokazuję tobie,
Bo to wszystko może zabić, 
Ciebie to może zabić.

Trochę bardziej niż na krzyż, 
Zawiązały się węzełki, 
I nie pękają, i nie rozwiązują się,
Dotknąć się do źrenic...
Na wieczność w tobie zastygłem... 
Wszystko tak spontanicznie
I czemuś banalne.

Wiedzieć, myśleć, zobaczyć siebie z zewnątrz,
możliwe, wszystko jest w życiu możliwe!

Od dwudziestej drugiej wiosny
porzucę swoje zasady;
To bywa rzadko, ale tak wyraźnie...
Wszyscy przyjaciele zdurnieli, jako że
Wszyscy się zakochali,
I nikt nie ma prawa,
Tu już nikt nie ma prawa

powstrzymać czy zatrzymać... to normalne...
Trzeba nam być... jakoś nam żyć!..

У тобі так багато сторін.
Я просто не розумію,
я просто хочу спитати тебе:
чому ти настільки красива!?
Чому в мене ціла купа дивних речей,
яких я не розумію,
яких я не відкриваю тобі,
бо це все може вбити,
Тебе це може вбити.

Трошки більше, ніж навхрест,
зав’язались вузлики,
і не розірвати, і не розв’язати.
Доторкнутись до зіниць...
Я навік в тобі застиг...
Все це так спонтанно
І чомусь банально.

Знати, думати, себе побачити зі сторони,
можливо, все в житті можливо!

З двадцять другої весни
я закину свої принципи;
Це буває рідко, але так помітно...
Друзі всі здуріли, мов
всіх понесло на любов,
і ніхто не вправі,
тут вже ніхто не вправі

стримати чи зупинити... це ж нормально...
Треба бути нам... якось жити нам!..